На початку XIX століття в Російській імперії почала зароджуватися нова галузь промисловості – виробництво цукру й рафінаду. У 40-вих роках саме на території нинішньої Сумської області утворився центр цукроваріння в промислових об’ємах. Про те, як зароджувалась галузь на Сумщині та хто стояв біля її витоків читайте на sumy-one.com.
Династія Терещенко
Терещенки – це родина українських промисловців, землевласників та меценатів XIX, початку XX століття. Родина походила з козачого роду з Глухова. Після скасування кріпацтва 1861 року Артем Якович та його два сини Микола і Федір орендували або купували землі польських поміщиків з цукровими заводами на Правобережній Україні та модернізувавши, виробляли цукор. За декілька років роботи вони вже були власниками більш ніж десятка цукрових підприємств.
Миколу Терещенка недарма називали “цукровим королем”. Він володів найбільшими та найпродуктивнішими цукровими заводами Російської імперії. Свою діяльність Микола Артемович розпочав разом з братами, маючи невеликий капітал. Однак його підприємницький талант дозволив швидко розширитись, а його бізнес отримав багатомільйонні статки. Хоч він і був молодим підприємцем, та володів цукровими заводами по всій Наддніпрянщині та прилеглих територіях держави.
У 1870 році була започаткована “Цукрова компанія брати Терещенки”. Початковий капітал підприємства складав 3 мільйони рублів, але у 1900 році сягнув 8 мільйонів. Тоді компанія володіла п’ятьма цукровими заводами, як власними, так і орендованими.
Компанія мала статус сімейного акціонерного товариства, а директор призначався її засновниками. Цукор виготовляли, як на експорт, так і на внутрішній ринок. У 1900 році оборот компанії складав вже 12 мільйонів рублів, а на заводах вироблялося цукру-піску та рафінаду на більш ніж 2,5 мільйона рублів (40 000 тонн).
Династія Харитоненко
Ще одну цукрову династію заснував Іван Харитоненко. Переїхавши до Сум і працюючи на різних купців, він орендував кілька цукрових заводів. Майже одразу його спіткали невдачі. Одне з підприємств, яке він орендував, було знищене пожежею. Ситуацію ускладнював і той факт, що заводи не були застраховані. Таким чином, кар’єра відомого цукрозаводчика і мецената могла закінчитися, так і не розпочавшись. Однак молодого Івана Харитоненка врятувала довіра банкірів. Адже справи на другому лізинговому заводі йшли дуже добре. За рік тут виробляли понад 396 000 пудів цукру. Зароблені гроші Харитоненко вкладав у вже орендовані підприємства, їхній технічний ремонт та будівництво власних заводів. Іван Харитоненко заснував торговельну компанію, до якої увійшли сім цукрових заводів та один рафінадний, і назвав її “І.Г. Харитоненко й син”.
Достойним й вправним продовжувачем справи батька, став Павло Харитоненко. Павло Іванович взяв в оренду ще шість цукрових заводів у Сумській та Чернігівській областях. Він також придбав понад 100 000 десятин землі в чотирьох губерніях Російської імперії: Харківській, Полтавській, Курській та Чернігівській.
Сьогодні в Сумській області не залишилося й одного цукрового заводу. Навіть те, що вони були архітектурними пам’ятками позаминулого й минулого століття, які держава зобов’язана охороняти, не вберегло колишні цукрові заводи від руйнування. Протягом останніх, більш ніж десяти років, Україна кожен рік скорочувала власне виробництво на користь дешевшого імпорту від трейдерів цукрової тростини. Це одразу ж позначилося на цукрових заводах у Сумах. У 2006 році в Сумському районі працювало шість заводів, у 2007 році – два, а у 2008 році – жоден. За словами експертів, перезапустити виробництво цукру непросто. Якщо цукровий завод простоює більш ніж три роки, запускати такий немає жодного сенсу. Економічно вигідніше побудувати новий завод.